(пл) ■ ПОГЛЯДИ ■ 2009-10-02
Чи меншини були лояльними щодо ІІ Речі Посполитої напередодні та під час ІІ Світової війни? Які національні меншини служили у формуваннях Війська польського, а хто відмовлявся від обов’язку проходження служби у ВП? Такі питання обговорювалися під час конференції в Комісії національних та етнічних меншин, яка відбулася 24 вересня.
“Для багатьох молодих солдатів непольського походження зустріч з армією була “цивілізаційним скоком”, – говорив проф. Ґжеґож Новік, працівник Військового бюро історичних досліджень, – “деякі з них вчилися ходити в чоботах, вперше піднімалися по сходах, бо раніше знали тільки драбину”. Закон від 1924 р. про обов’язок “проходження військової служби” наказував усім громадянам Польщі служити в армії, у тому числі й членам нацменшин. Напередодні ІІ Світової війни в польській армії одна п’ята всіх солдатів мали іншу національність, ніж польська, а принцип включення до армії цих солдатів був екстериторіальним. Однак представників меншин серед молодших офіцерів Війська польського було лише близько 5%, а вже офіцерами стати могли тільки українці (головним чином петлюрівці, яких інтерновано в Польщі) та грузини.
Як поінформував Ґ. Новік, напередодні війни, у березні 1939 р., до польської армії охоче йшли представники меншин – у цьому вони не відрізнялися від поляків: тоді служили німці, білоруси, українці, литовці, татари, словаки, чехи, євреї. Українців у польській армії було близько 115 тис. Виконати свій громадянський обов’язок і стати “на оборону держави” закликав українців лідер центристського Українського національно -демократичого об’єднання В. Мудрий, доказом чого мало бути прийняття “Резолюції лояльності перед Польською державою” від 24 серпня 1939 р. До закликів приєднався і митрополит Греко-католицької церкви А. Шептицький. Навіть коли 17 вересня на територію Польщі увійшла Червона армія, українці, як сказав працівник Військового бюро історичних досліджень, “зверталися з допомогою для своїх колег”.
Поодинокі спроби протистояти Війську польському були помітні у воєвідствах Львівському, Станіславівському і Тернопільському, однак “Польща їх невдовзі придушила, застосовуючи право війни, згідно з яким “того треба розстріляти, у кого є зброя””, – пояснював д- р габ. Ігор Галагіда. Він підкреслив також, що українські солдати в Війську польському, а також українські політичні лідери були лояльними щодо Польщі. З одного боку говориться про лояльність, однак з іншого, що відзначив під час конференції голова ОУП Петро Тима, “не впорядковано цвинтарів на Мазовії, де поховані українські солдати, які служили у Війську польському”. На конференції сказано, що тільки представники німецької меншини ще в серпні 1939 р. почали ухилятися від призову до Війська польського. Однак цього можна було сподіватися, бо, як підкреслили історики, до тих 2,3 млн. німців, які після підписання 1919 р. Версальського мирного договору опинилися на території Польщі, держава ставилася як до “непрошених гостей”. Якщо говорити про білоруську меншину, то польська держава підтримувала її тільки економічно, давала гроші на розвиток культури, однак не звертала уваги на прагнення білорусів стати вільними. З цієї причини, як підкреслив проф. Білостоцького університету Войцех Слешинський, який на конференції представляв ситуацію білоруських солдатів у Війську польському, – “на Кресах після втрати Польщею незалежності 1939 р. плакали тільки поляки” .
Єврейська меншина в ті роки складала десяту частину від загальної кількості населення Польщі, однак у Війську польському євреїв було лише 3%. Томаш Ґонсовський, проф. Інституту історії Яґелонського університету, сказав, що причина полягала в тому, що панувала загальна думка, що “мати єврея в армії – це мати більше клопоту, ніж користі”. Тоді ніхто не звертав уваги на факт, що євреї не знали мови, мали інший ритм життя, свята, кошерну їжу. Однак пам’ять про 7 тис. солдатів -євреїв, які загинули за Польщу у вересні 1939 р., залишилася, а свідчать про це надгробки, зокрема під Монте-Касіно.
На конференції підкреслювалися, зокрема, заслуги для польської армії та Польщі українського офіцера Павла Шандрука, якого у 70-і рр. нагороджено орденом “Virtuti Militari”. П. Тима зазначив, що хоч під час конференції згадано й про українських солдатів, відзначених за службу в Війську польському, проте дехто й до сьогодні не отримав своїх орденів. Зверталося увагу й на те, що в Польщі поширюються темні леґенди про меншини, які нібито зраджували Польщу під час війни. Крім того, аґресорами вважають тільки німців і росіян, а, наприклад, ніхто не згадує про польсько-угорську змову у випадку Закарпатської України. Коли аналізуються відносини ІІ Речі Посполитої з Україною, то згадується лише Волинь 1943 р., проте, як підкреслив І. Галагіда, був “схвальний день 24.08.1939, коли прийнято резолюцію лояльності українців до Польської держави”.
Усі виступи доповідачів конференції про меншини, які служили у формуваннях Війська польського, будуть видані друком, і їх можна буде згодом придбати у сеймовому кіоску. Представники меншин заявили, що цей збірник повинен бути доступним для кожного, бо це добре знаряддя для подолання стереотипів.
“Наше слово” №40, 4 жовтня 2009 року {moscomment}
