Богдан Гук ■ РЕПОРТАЖ ■ №38, 2015-09-20

Королик-Волоський на Лемківщині існував з давніх-давен. Локація села мала місце 1537 р. Звали його тоді Короликовою-Новою, на відміну від давнішого від нього польського села в сусідстві – Короликової-Старої (нині Королика-Польського). Відтоді існували два окремі села, з-поміж них сьогодні Королика-Волоського нема, бо в ньому мешкали руснаки. Ті руснаки 1944 р. в уявленнях Варшави постали реальними або вигаданими носіями загрози однонаціональній польській державі, влада якої офіційно сповідувала інтернаціоналізм…

І тому живу субстанцію одного з двох сіл забрали дві держави: Польща та Радянський Союз. Перша відреклася від них, а друга поглинула їх 15 серпня 1945 р. (коли людей на станції у Вороблику за Римановом завантажили в ешелон). Вони опинилися на Тернопільщині, а саме в Білокриниці й Будилові. Матеріальну субстанцію стравив вогонь, що його запалили вояки сотні «Ударник-5» під командуванням Степана Стебельського («Хріна») у січні 1946 р. Тоді-бо стало ясно, що депортація таки відбулася, вона безворотна, коли єдиним способом рятування Лемківщини від грабіжницької акції польських сусідів та колонізаційної акції польського уряду може бути підпал села. Так і сталося.
Залишилася церква Перенесення мощів св. Миколая, цвинтар, капличка і плебанія. Десь 2009 р. дивом ступила туди нога Збіґнева Капусціка, який родом зі Шлеська, а тепер живе у Варшаві. І як-то представник середнього класу з гуманітарним почуттям їздив Бескидом, аж в’їхав туди, звідки виїде бозна за скільки років, – у Королик-Волоський.

Нині, 27 серпня 2015 р., З. Капусцік стоїть біля дзвіниці на церковній площі давнього села. Дзвіниця сяє новим тиньком і новою бляхою, кругом неї все очищене. Вражаючий контраст з церквою, з якої річкове каміння виглядає, як ребра дуже виснаженої людини, що задихнулася, але стоїть і чекає в надії, аж перепочине.
Отці відправляють панахиду. У східному обряді молиться о. Андрій Журав, парох Команчі. Його супроводжує тихою молитвою римо-католицький священик з Вороблика-Польського. Завдяки ньому врятувалася церква у поблизькій Балутянці. Як може, помагає «короликам» (так називають членів товариства «Королик-Волоський»). Якби не вони, нині не було б тих кількадесяти осіб на молитві і радості від церкви, яка скидає з себе руїну.
– Церква діждала свого 100-річчя. Збудована 1843 р., а 1945 р. її вірних вигнали. Не знаємо, хто був будівничим, але знаємо, що ці люди існували й творили. Ми колись відійдемо так само, як вони, але після нас залишиться вже відновлена дзвіниця, а невдовзі також церква і цвинтар. Завдяки цьому станемо частиною тутешнього ланцюга людських поколінь, – до мешканців Королика-Польського та запрошених гостей говорить З. Капусцік.
Товариство «Королик-Волоський» зареєстровано 2009 р. Воно стало власником церкви, яку за символічну суму продала йому Греко-католицька митрополія в Перемишлі. Кілька років тривали підготовчі праці, дослідження мурів та підвалин храму, виконання планів, здобування прихильників, сотні документів, телефонів, зустрічей. «Королик-Волоський» розчистив поки що церкву, зміцнив дах, підпер, поставив двері та взяв їх на колодку. Стратегія така: 1) дзвіниця; 2) церква; 3) цвинтар; а потім створити тут невеликий історичний місцевий музей та відкрити храмовий простір для культурного життя Королика-Польського.

Увесь час ідуть пошуки історичного матеріалу. Знайшли вже чимало фотографій і документів. Світлини найцінніші, бо документують вигляд храму, а для тих, хто прагне його відбудови, нема нічого придатнішого. Віднайшли навіть царські ворота.
Установили контакт з лемками з України, а вони скористалися з запрошення. Приїхали зі Львова та з Козової Тернопільської області. Лідія Плахтій із львівського центру розвитку української культури і самоорганізації допомагає товариству інформацією і контактами. За її словами, Атаназій Петрунчак, що живе у Льовові, мав 12 років, коли його вигнали. Залишилися старі фотографії… Є там і велика родина Завійських, але не змогла приїхати: труднощі з паспортами і візою. Саме на прохання Лідії голова товариства «Лемківщина» в Козовій Володимир Бек знайшов у Будилові Ірину Смєлкіну, яка була невісткою в сім’ї, що доглядала о. Ярослава Тимчишина. Останній парох Королика був депортований до Будилова, де помер 1984 р. Залишилися цінні документи. Нові «королики» шукають старих «короликів».
A тимчасом у Варшаві живе Катерина Кульман і нічого про це не знає. Вона – нащадок кільканадцяти священичих родів. Довідавшись від мене про ремонт та освячення дзвіниці, пише: «У Королику-Волоському!?! Усе-таки щось там відбувається! Я недавно була в Дошні, і вперше не навідалася в Королик, а я там почувалася напрочуд гарно. І тепер, коли оглянула фотографії урочистості, розплакалася від щастя”.

Королик пов’язаний з моїми предками. Мій четвертий прадід, отець Іван Мишковський, був парохом у Дошні, а його сестра, тобто дочка моїх прадідів, вийшла заміж за Волошиновича, який був, священиком, бо ж не кимось іншим! І мешкала з ним у Королику. Треба тоді знати, що в Королику незмінно душпастирювало 16 поколінь Волошиновичів. Єдиним їхнім нащадком у селі є стара жінка на прізвище Волошинович, яка живе над церквою у старій хаті, – важко з нею говорити, недовірлива».
Однак село, можливо, ще промовить, тому що струмінь культури, який нуртує в цьому місці невидного села, потужний. Його величність Королик-Волоський! Хоч місцевість у долині, тут відчувається маєстат могутнього культурного ансамблю. Нерукотворний здвиг каменя, біля якого людині так добре, де вона відчуває свій сенс. Недаремно 2012 р. у зруйнованому храмі поставили «Антигону» Софокля. У глядачів, а ними були мешканці Королика-Польського, тремтіли від зворушення ноги, коли вони виходили. ■

Поділитися: