«Доочищення» лемківського села Вільки 1945 року. Ч. ІІІ

Публікацію підготував Богдан ГукІСТОРІЯ№19, 2013-05-12

Розмова-спогад з Андрієм Сухорським, нар. 1929 р. у селі Вільці Сяніцького повіту

Закінчення з попередніх чисел

Як прийшла війна 1939 р., то взяли когось до польської армії?
Забрали, але дуже мало, тих, які перед тим служили в війську. Забрали Петрівського, Бинча Михайла, Пухонського та Одрехівського Павла. Усі пережили польсько-німецьку війну й вернулися до Вільки.

Що змінилося в селі під час окупації?
Дуже багато людей забрали до Німеччини на заробітки, на вимушену роботу.

Хтось пішов на службу до якихось німецьких організацій чи відділів!
Ні, з нашого села ніхто не служив.

До дивізії «Галичина»?
Ні.

До УПА?
Також ніхто. Як ми виїздили, то ще партизантки не було, а ми виїздили 1945 р.

Як відбувався виїзд?
Перші, ще зимою 1945 р., виїхали молоді хлопці з 6 хат, яких поляки підозрювали, бо за німців вони працювали в Риманові у різьбярні. Її зорганізували німці. То був артіль, а працювали там хлопці на те, щоб їх не вивезли до Німеччини на роботи. Вони також позволили собі в Риманові купувати вишивані українські сорочки, а то не сподобалося полякам. Поляки не переносили українських сорочок. Уважали, що то не є щось для них приємне. Раніше у нас таких сорочок не було. Жінки носили рослинний орнамент на сорочках.

Чи хтось з вільчан був убитий?
Так, були вбиті. як перший 1944 р. згинув Рижий Антош, як пас худобу. Мав десь 35 років, мав п’ятеро дітей. Убили ще Пухонського, як пішов до Здрою до аптеки, але не вернувся.
Коли ми виїхали, то лишилося одна…, дві старі жінки, які вже не хотіли виїздити, кажучи, що можуть не доїхати. Називалися стара Ксинька, друга Бинчиха. До Ксиньки приїхав онук з Німеччини. Вернувся з робіт. Його та бабцю поляки розстріляли разом одної ночі. Поскидали їх до потічка. ніхто не знайшов їх тіла й не знаємо, що з їх тілами сталося. Бинчиху також розстріляли.
Одна жінка вийшла заміж за півполяка Шуля (його син Казек одружився з нашою жінкою в Вільці й лишився на старій курній хижі). Прийшли одної ночі, постріляли їх двоє, жінка була бременна…
Розказував мені Казек Шуль, що до Марти Стецяк, відданої за поляка, приїхала з Німеччини колежанка з мужем. І далі мешкала у Вільці. Було літо. Чоловік тої колежанки поїхав до поляка до Дошна, у якого перед війною служив, помогти сіно косити. До Вільки прийшли незнані люди, рили всюди, шукаючи того чоловіка з жінкою. Однак ані його, ані її не застали тієї ночі вдома. Убили, однак, Марту Стецяк. Похоронили її біля її дому. Ми думаємо, що то були поляки, які мали жінок з нашого села, жили на Копальні між Вількою та Климківкою. Мали синів, мали кулемети й карабіни.
Хотіли вбити одну стару жінку, маму тих Орисиків, що так різьбили. Вона не поїхала в Україну – уже нікуди не хотіла їхати. Одна українка з Вільки, видана за поляка на Копальню, дала їй знати, що поляки з Копальні збираються її вбити й пограбувати. Жінка наступного дня пішла на станцію у Вороблику та виїхала на західні землі. Вернулася по кількох роках і переїхала на Тернопільщину.
З Німеччини прийшов один наш з Вільки, називався Арсій, але прізвища не пам’ятаю. У селі вже нікого не було, то він якось оженився в Климківці з полькою, але за певний час тамтешні мешканці його вбили. Підозрювали ми також, що поляки з самої Климківки, які нас недолюбляли, одного лемка Котика з Королика, одруженого з полькою, вивели на Зрубаниско, як іти до Івонича-Здрою, і там його розстріляли.

Що більше відомо про убивць?
Те, що я вже сказав, але частина з них походила з польських переселенців зі сходу. Найактивнішим бандитським село була Любатова, Івонич-Здрій, звідки керували нападами, та Климківка. На Дошно нападали дошнянські поляки, змішані з нами, але там грабунки були менші. А вбивства, про які розповів, не були грабіжницькі: у тих людей нічого не було, бо все забрала родина, виїжджаючи на схід.

Вільку також грабували?
Грабунки почалися ще за Німеччини. До господаря Кота прийшли та забрали дві найкращі вівці. Не тільки забрали, але примусили відпровадити їх десь там за Копальню, під польські села. Тієї ж зими 1943 р. прийшли знову два озброєні мужчини та забрали дві вівці в Одрехівського «до Гані». І цього разу господар мусив відвести їх за Копальню. Одної ночі навесні 1944 р. забрали 26 штук худоби. То був найбільший грабунок. Тоді поляки, переважно з Копальні, обступили ціле село.

Чули Ви про вбивства у Вороблику-Королівському або Вороблику-Шляхетському?
Так, там були великі вбивства. Чули ми, що там стріляли навіть кулемети.

Як виглядала депортація в Україну?
Люди сходилися на раду сусідніми селами… «Як ви робите?..». «А як ви?..». «У нас страшенні грабунки…». «Певно, не даст ся нам ту втримати…». Не хотіли виїздити. Весною 1945 р. грабунки затихли. Люди зраділи і взялися за веснування, сіяли, орали, садили, позасівали… І почався знову грабіж. «Jedźcie na Ukrainę!..». Люди не ночували по домах зі страху перед підпалами, стрілами – але ще нікого не вбивали. Не думали виїздити Орисики, які працювали на Копальні, бо знали поляків і жили з ними добре. Та як їх пограбували, узявши коня, віз і лошатко, зрозуміли, що мусять їхати.

Яка була аґітація за виїзд?
Вона була дуже активна весною 1945 р. Військові ходили й радили їхати. Виїзд почався в кінці травня. Їхали цілим селом. Подалися на станцію у Вороблику. Чекали цілий місяць, бо не було вагонів. Старші люди залишалися ще в селі. Я згадав уже, що першими поїхали 6 хат. Вони попали в Одеську область. То був Одрехівський «до Дзиндзилишина», Данькові, Юрко Красівський, Петро Петрівський, Пухонський та Вавринович «до Ксиньки». Ми поїхали на Тернопільщину, у Козівський та Бережанський райони, село Гутисько, і Загайці й Кошмастрівка Підгаєцького району. У Кошмастрівці поселилася моя родина.

І що сталося з Вількою після депортації?
Хати почали валити, як ми ще були на станції. Уже ні на одній не було бляхи…

Залишилися якісь сліди?
У Вільці були дві каплички. Полячки обидві знесли, ані сліду не залишилося. ■

Поділитися:

Категорії : Історія