Роман Дрозд ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №15, 2013-04-14
ВОЛИНЬ 1943
Цього року виповнюється 70 років від початку антипольської акції на Волині, яку в Україні називають Волинською трагедією, а в Польщі геноцидом. Тоді з рук українців загинуло кількадесят тисяч польських селян. Гинули також мирні українці. Про тодішні події розпочинаємо дискусію. Запрошуємо читачів взяти в ній участь. Першим пропонуємо текст професора Романа Дрозда. Редакція
Перед нами, українцями, – дуже важкий і складний період: час осмислення минулого польсько-українських відносин упродовж війни та в післявоєнні роки. Як знаємо, це не були роки братнього співіснування – був це, на жаль, час проливання братньої крові. У цей трагічний період були й шляхетні вчинки, коли українець рятував поляка, а поляк допомагав українцеві – та світло цих зірок сяяло занадто слабко, щоб роз’яснити ніч ненависті й указати ворогам шлях християнської любові до ближнього. Сталося так, як сталося. Наші польсько-українські відносини в той період покроплені кров’ю, депортаціями, втратами малої батьківщини. Кат ставав жертвою, а жертва – катом. На цьому тлі виділяється Волинська різанина й убивства на Галичині, 70-річчя яких відзначається цьогоріч. Перед поляками й українцями досить гостро постає питання необхідності розрахунку з цим трагічним минулим – не тільки задля історичної правди чи братнього співіснування, але й також, у що я вірю, з потреби серця. Потреба розрахунку – попри прагнення деяких середовищ в Польщі та в Україні, які бачать тільки свій біль, а за його досвід обтяжують лише іншу сторону.
Багато чого було зроблено в цій сфері. Про це свідчать спільні заяви польського та українського президентів, звернення Церков та інтелектуалів з обох боків кордону в дусі формули «вибачаємо й просимо вибачення». Ці сміливі кроки, безумовно, проклали шлях, яким потрібно прямувати, щоб будувати спільне майбутнє обох народів; вони, беззаперечно, поліпшили теперішні польсько-українські відносини, та не привели до примирення, на радість ворожих йому середовищ. Не моя роль тепер шукати винних у цій ситуації чи вказувати на якісь об’єктивні причини. Я просто хочу прокоментувати ставлення української громади у Польщі до тодішніх трагічних подій.
Часто можна зустрітися з думкою, мовляв, «Волинська трагедія нас не стосується, тому що це справа Польщі та України». Це означає, що обов’язок розрахунку з трагічним минулим лежить на боці поляків і українців в Україні, а українці у Польщі можуть лише, як максимум, сприяти процесові. Чи це правильний погляд?
Після створення Третім Райхом Ґенеральної Ґубернії, українське населення, що в ній проживало, через прихильність німців отримало можливість відбудувати власне освітнє, культурне й релігійне життя. Цим зайнявся створений у Кракові Український центральний комітет, який розширював свої теренові структури. Засновано українські дитячі садки, початкові та середні школи, дві вчительські семінарії й дві православні дієцезії: краківсько-лемківську й холмсько-підляську. Таких можливостей не мали поляки, а тому вони вбачали в українській громаді привілейовану групу, визнаючи їхню активність за колаборацію з нацистами (а отже за ворожий акт) – оскільки, мовляв, на польських землях «українці будують Україну». В активізації українців не вбачалося їхнього бажання відбудувати національне життя, яке в період Другої Речі Посполитої на цих теренах майже повністю ліквідовано: перестали працювати чи не всі українські школи, поглиблювався розкол серед лемків, поборювалося православ’я на Холмщині, кульмінацією чого стало руйнування або знищення в 1938 р. більше ста двадцяти східнохристиянських святинь. На Волині православним намагалися нав’язати католицизм у вигляді «нової унії» (неоунії).
Українська активність наштовхнулася на польський опір. Наприкінці 1941 р. почалася ліквідація українських діячів, яка в наступні роки посилювалася. Загалом, на думку польських дослідників, що пов’язані з т.зв. «кресовими» середовищами, тоді вбито близько п’ятисот людей. Їхньої смерті не можна нічим виправдати: створення української школи, учителювання або членство в українському комітеті безсумнівно не «тягне» на смерть. Українські активісти, звичайно, зробили помилку в тому, що у своїй діяльності не врахували почуттів польської сторони – але це також не може каратися стратою.
Факт ліквідації українських діячів на сучасних польських землях не може використовуватися для виправдання різанини поляків на Волині. Зло не можна усправедливлювати злом. Подібно до того, як не можна виправдовувати його дискримінацією українців у Другій Речі Посполитій, відсутністю порозуміння з поляками чи бажанням відновити польщу державу в довоєнних межах. Правда: і поляки, і українці бачили у своїх державах Волинь і Східну Галичину, але цим не можна виправдати позбавлення життя цивільного населення, включаючи жінок, старих і дітей. Так само, як не можна виправдати різанину поляків совєтською чи німецькою змовою, співпрацею з совєтськими партизанами або участю поляків у батальйонах шутцманшафту (допоміжної німецької поліції – ред.), що за наказом німецького командування пацифікували на Волині українські села. Безсумнівно, слід мати це на увазі при обговоренні причин трагедії, але, повторюю, це не може слугувати виправданням. Це не поляки мають битися в груди за Волинську трагедію, а ми, українці. І при цьому неважлива наша оцінка діяльності Української повстанської армії: різанина поляків є найтемнішою, найбільш трагічною сторінкою в її прагненні побудувати українську державу. Використовувався принцип колективної відповідальності – поляків убито лише тому, що вони були поляками. Не заглиблююся в те, чи було це геноцидом, «людиновбивством», як це називають польські кресовокомбатантські середовища та деякі польські історики й політики, чи етнічна чистка, до якої більше схиляється українська сторона. Нехай це питання вреґулюють компетентні, безсторонні юристи, що займаються подібними питаннями. Ми, українська громада в Польщі, повинні пам’ятати, що наші співвітчизники на Волині й у Східній Галичині жорстоко образили поляків, які там мешкали, а жертвам належить гідне вшанування місць їхньої загибелі.
Згадуючи польські кривди, важко погодитися з обґрунтуванням помсти за вбивство поляків мордувань наших побратимів на землях сьогоднішньої Польщі, а також депортації українців. Це не українська громада нинішніх польських територій брала участь у масових убивствах поляків. Те, що сталося на східному березі Бугу, безперечно, призвело до ескалації конфлікту на західному березі річки – але це не може бути виправданням. Відділи Армії крайової напали на початку 1944 р. не на українські села Волині, але Холмщини, убиваючи жінок, старих і дітей. Покарано людей тільки тому, що вони були українцями. Чи у тому полягає «відплата»? Безумовно, ні. Президент Александер Квасневський у своїй промові 2003 р. в ПавлівціПорицьку з нагоди 60-річчя Волинської трагедії сказав важливі слова: «жодна мета, жодна цінність, навіть така висока, як свобода чи суверенітет народу, не може виправдати народовбивства, різанини цивільних осіб, насильства й ґвалтування, завдання ближнім жорстоких страждань». І додав: «у пам’ять і повагу до жертв і правди – не може бути жодного виправдання відплаті». Це негідно, неетично і навіть ображає українську громаду в Польщі – учинені вбивства її членів, завдане їй зло й депортацію виправдовувати відплатою: так само, як не можна виправдовувати відплатою вбивства поляків. На жаль, досі часто доводиться мати справу з подібним обґрунтуванням будь-яких кривд, заподіяних іншій стороні. Це вигідно, тому що таким чином завжди звинувачується інший бік. Це зручно, якщо бракує сміливості зізнатися в заподіянні кривди іншій особі. Така позиція не полегшує болю, навпаки, стає важким у подоланні бар’єром на шляху польсько-українського примирення.
Уже згадуваний А. Квасневський в листі з нагоди 55-х роковин Акції «Вісла» написав: «За багато років утвердилося переконання, нібито Акція „Вісла” була прямим наслідком українських злочинів на Волині. Пролита там польська кров дала „народній владі” моральне виправдання своїх дій проти польських українців. Однак таке міркування є не тільки неправильним – воно просто етично неприйнятне. Удар в усю українську громаду, що проживає в Польщі, був застосуванням принципу колективної відповідальності, для якої не повинно і не може бути згоди». Таке мислення з чітким поділом на те, що сталося на східному й на західному берегах Бугу, сьогодні не обтяжує української громади у Польщі виною за різанину поляків. На жаль, подібний підхід – не повсюдний. У польських кресово-комбатантських і націоналістських колах, як і раніше, просувається ідея, що в усьому винні українці – де б вони не жили і що би не робили під час різанини. Таким чином, і нині застосовується принцип колективної відповідальності – в ім’я тільки однієї кривди і тільки однієї жертви.
Подібний підхід спричиняє те, що й ми, українці в Польщі, відповідаємо за «волинські й галицькі мордування». Саме це стало причиною того, що у зверненні І Конґресу українців у Польщі до польського народу в 1997 р. з’явилися слова: «Навчені важким досвідом історії українці у Польщі добре розуміють біль і страждання невинних жертв останньої війни і післявоєнного періоду. Ми особливо відчуваємо біль поляків, що постраждали від рук українців. Ми шануємо пам’ять загиблих, а родинам тих, хто постраждав від несправедливості, висловлюємо глибоке співчуття й людську солідарність. Ми приєднуємося до думок українців, які кажуть: „вибачаємо і просимо вибачення”». Цей заклик відхилили кресові середовища. Вони визнали, що українці не мають нічого вибачити полякам, тому що не вони, а саме поляки стали жертвою польсько-українського конфлікту. Таким чином, відкинуто можливість визнати українців у Польщі жертвами протистояння. Наслідком цього є виправдання всіх негідних учинків, заподіяних українцям, також їх убивств та Акції «Вісла», контекстом боротьби з УПА. І немає ніякого значення, чи таке виправдання стосується польського незалежницького підпілля (що ще можна якимось чином зрозуміти), чи включає в себе всю комуністичну владу з підлеглим їй апаратом репресій, яка не боролася за незалежність Польщі, а навпаки, прагнула підпорядкувати її Совєтському Союзові. Цей підхід – що українська меншина відчуває, – ускладнює, а в низці випадків – і поготів робить неможливим здійснення наших вимог задля ліквідації наслідків Акції «Вісла» або реабілітації невинно репресованих, чого українська громада прагне в демократичній Польщі вже понад двадцятиріччя. Одним словом, брак розрахунку з важким минулим між Польщею й Україною має прямий вплив на нинішні відносини між поляками й українською нацменшиною всередині країни. Ключ до розуміння і примирення, як писав Адам Міхник, – «відчути сорочку іншої людини. Якщо ти – українець, то намагайся відчути польську сорочку. Спробуй поглянути на кривавий польсько-український вузол очима поляка, сім’я якого була вбита на Волині на його очах. Подумай, скільки треба подолати в самому собі, щоб не думати про польсько-українські відносини з постійним тиском світу, зіпсованого картиною замучених батьків і дітей. А якщо ти – поляк, то подивися українським оком на те ж саме. (…) Попри те, варто поважати партнера і спробувати зрозуміти його погляди. Польська пам’ять про Волинську трагедію є частиною боротьби всього народу за суверенітет Речі Посполитої в її історичних межах. Українська пам’ять – це частина національних змагань і страждань задля самостійної України. Дві пам’яті, дві логіки, що мусили зіткнутися. Трагедія в тому, що перемогла третя логіка – Йосифа Сталіна».
Не без причини редактор попереджував: «Будьте обережні. Дуже легко викликати напруженість і спровокувати конфлікт. Вистачить невеликої групки людей, заражених фанатизмом і злою волею». Це правда, що на теренах сьогоднішньої Польщі руками поляків убито більше українців – але ми повинні знати, що в цілому руками українців вбито кількаразово більше поляків. Це не применшує в будь-якому випадку того факту, що внаслідок польсько-українського конфлікту українська громада в Польщі була скривдженою стороною, а, отже, також є жертвою цього конфлікту. ■
\
