Вільні зауваження стосовно суперечливих поглядів на конфлікт на Волині 1943 року

Михайло Шумада, ОльштинПУБЛІЦИСТИКА№21, 2013-05-26

ВОЛИНЬ 1943

У виданні «Gazeta Wyborcza» від 9–10 березня ц.р. була надрукована стаття Мирослава Чеха «Як Москва розбурхала пекло на Волині». Матеріал – досить довгий і стосується питання українського населення на окупованій Волині в період Другої світової війни. Спираючись на нещодавно видану російську публікацію «Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны» [«Українські націоналістичні організації в роки Другої світової війни»], автор виявляє і компетентно коментує провокаційні дії совєтських спецслужб, що їх метою була дискредитація й нищення українських визвольних змагань. Москва традиційно і завжди брехливо звинувачує український націоналістичний рух у тому, що він: а) колаборував з німцями; б) допомагав нацистам у здійсненні Голокосту; в) винищив поляків на Волині й у Східній Галичині; г) винищив тисячі українців.

Михайло Шумада
Михайло Шумада

Звичайно, ці брехливі вигадки без застережень прийняли політики теперішньої панівної партії в Україні і націоналістичні середовища Польщі (т.зв. кресов’яни). Однак уважне прочитання російської книжки однозначно переконує нас, що: а) ОУН-Б та УПА від кінця 1942 р. до весни 1943 р. співпрацювали з совєтським підпіллям; б) шукали порозуміння з польською АК; в) від осені 1941 р. припинили співпрацю з нацистами, а від весни 1943 р. перейшли до відкритої війни проти Німеччини. Зроблено, отже, все можливе, щоб знайти платформу порозуміння зі совєтськими партизанами та поляками для спільної боротьби з німецьким окупантом. Однак ідеї незалежної і суверенної України, задля яких ОУН-Б і УПА почали боротьбу з німецьким окупантом, не сподобалися ні совєтам, ні полякам, які у своїх імперіалістичних планах також голубили ідею окупувати Україну, вже позбувшись німців.
З російського боку концепцію боротьби з українським визвольним рухом узяв на себе НКВС, у якому IV відомством завідував заслужений майор Павло Судоплатов. Саме з його особою пов’язане вбивство у травні 1938 р. провідника ОУН, полковника Євгена Коновальця, а після війни – греко-католицького ужгородського єпископа Теодора Ромжі. НКВС майстерно нагнітав ситуацію в окупованій Україні з таким наміром, щоб проти українського визвольного руху (ОУН-Б, УПА) скерувати німецькі репресії, репресії совєтських партизанів і польське збройне підпілля. Українське населення Волині стало об’єктом німецьких каральних експедицій та репресивно-бандитських нападів з боку «радянських» підпільників, яким успішно допомагали місцеві поляки.
Особливість міжнаціональних відносин на Волині вимагає певних пояснень. Після падіння УНР українська західна Волинь опинилася під польською окупацією (1921 р.; східна перейшла до складу УССР – ред.). Поляки з перших днів свого панування вели гостру політику дискримінації українського автохтонного населення. Українець мав закритий доступ до освіти, до праці в державних підприємствах. Його позбавили навіть права набувати землю, яка була призначена для польських колоністів. Ситуація примусила його служити наймитом у польського колоніста. На кожному кроці окупант зневажав його національність, його віру, його низьку освіту і його людську гідність. Такої наруги волинянин досі ніде не зустрічав. Концентраційний табір у Березі-Картузькій (діяв від 1934 р.) та варварське нищення українських церков 1938 р. також болісним рефлексом закарбувалися в селянській пам’яті волинян. Ще до війни польські колоністи на Волині, заохочені владою, держали вогнепальну зброю. Мала це бути запорука непохитного панування над уярмленим українським населенням Волині. Польські жовніри, опинившись після 17 вересня 1939 р. між Бугом і Збручем, у ситуації загрози віддавали свою зброю місцевим полякам. Волинські поляки, отже, були доволі добре озброєні й цей факт підбадьорював їх до чергових антиукраїнських дій. Еміґраційний польський («лондонський») уряд уже від 1941 р. тримав на західноукраїнських землях (також і на Волині) свої експозитури. Так само від того часу формувалося польське збройне підпілля, яке готувалося до реставрації польського панування на західноукраїнських землях. Провід ОУН добре про це знав, зокрема, і з таємних інструкцій, які надходили з Лондона до волинських штабів Армії крайової (їх іноді перехоплювали упівці). Початок 1943 р. приніс Волині ряд нових бурхливих подій. Німців спровоковано до розстрілів українських поліціантів, звинувачених у співпраці з совєтським підпіллям. Цю провокацію майстерно зробили, мабуть, росіяни, але німці вбивали тих поліціантів і цивільних українців, яких поляки помістили на своїх списках (мені відомо від очевидців про роль польських провокаторів у цій підступній роботі). На таку невиправдану поведінку німців уся поліція українська відреаґувала втечею до лісу. Сталося це в березні 1943 р. Можна здогадуватись, що наказ про втечу української поліції і розрив співпраці з німцями видав Провід ОУН-Б, бо втеча мала місце не тільки на Волині.

 Українські радисти за роботою. Волинь, 1943 р. Джерело: http://vk.com/uvr_oun_upa
Українські радисти за роботою. Волинь, 1943 р. Джерело: http://vk.com/uvr_oun_upa

Навесні 1943 р. совєти приступили до гострої боротьби проти УПА, їм же допомагали волинські поляки, а німці продовжували карально-репресивні експедиції на українські села. Українське населення Волині опинилося в трагічній ситуації. Проти нього боролися: а) німці, яким допомагала польська допоміжна поліція, що прийшла на зміну українській; б) совєтське підпілля, з котрим співпрацювало польське населення; в) польська Армія крайова, яка весь час співпрацювала зі совєтськими партизанами, а згодом з Червоною армією – аж до кінця липня 1944 р. Така ситуація спричинилася до започаткування українцями самооборони. Отоді нечисленна УПА стала поповнювати свої ряди…
Так склалося, що всі чужинські збройні формування (російські, німецькі та польські) солідарно посилили репресивні акції проти українських сіл. Апогей згаданих репресій припав на 1943 р. У ситуації загрози виникла стихійна потреба самооборони. І від цієї оборонної акції самозахисту українських селян почався ніким не контрольований кривавий польсько-український конфлікт.
Хто тут винен? Провинила тут взаємна ненависть, яка на знищення сусідського ворога гнала засліплених, спраглих помсти і відплати селян. І польських, і українських! А персонально хто винен? Правильна відповідь може бути лише одна: тільки той, хто протягом багатьох років (а може, і століть) ефективно працював над зародженням міжнаціональної ворожнечі й ненависті. Хто хоч трохи знає історію, той сам знайде правильну відповідь на це запитання. Отже, хто наварив пива – мусив його хоч трохи випити. Ненависть в українського селянина родилася в процесі кривди, насильства й наруги, яких він зазнавав з боку поляків, натомість ненависть поляків народжувалася з обурення, що українець має відвагу мріяти про визволення. Сама ідея вільної й незалежної України видавалася полякам «недопустимим злочином». І саме в цьому лежить суть непорозумінь. Автор згаданої статті в «Газеті виборчій» справедливо констатує, що досі небагато знаємо про зміст внутрішніх нарад Проводу ОУН-Б, тому годі нам точно встановити справжню його позицію стосовно поляків. Якщо так, то звідки в нього така певність, що командування УПА видало наказ для проведення антипольської акції на Волині? Для такого твердження нема жодних підстав. Волинський котел вибухнув самостійно й без втручання ззовні. Ми не заперечуємо, що до волинського конфлікту з польського боку приєдналася АК, а з українського боку – УПА, однак головними героями на волинській сцені боротьби були і польські, і українські селяни.
Усім відомо, що Провід ОУН-Б та УПА – це не угруповання мрійників. Він дуже компетентно оцінив характер української революції 1917–1921 рр., так само справедливо оцінив «вибухову», майже гайдамацьку ситуацію на Волині 1943 р. Така оцінка – якнайправильніша, її підтвердили згодом грядущі події.
Відомо, що влітку 1943 р. спалахнула гостра боротьба між представниками двох слов’янських народів на українській Волині. Для супротивника не було пощади, з обох сторін гинули люди: і українці, і поляки. Про правдиву кількість жертв ніхто не знає, бо ніхто не робив достовірних досліджень. Польські історики відкинули пропозицію української сторони, щоб спільно встановити докладне число загиблих з обох сторін. Полякам вигідніше говорити тільки про «українські злочини» та лише про «польські жертви». Послуговуючись т.зв. патріотичною інтуїцією, польські пропаґандисти вміють встановити таку «правду», яка їм до вподоби. Нам відомо й про те, що російські комуністи також уміли свою «правду» віднайти навіть у найбільшій брехні.
Але чи не прийшов час покінчити з тоталітарною псевдоістиною і лженаукою? Настає час відродження релігії та реабілітації християнських постатей. Не бачимо цього, на жаль, у деяких католицьких ієрархів вищого рівня. Польський архиєпископ зі Львова Мечислав Мокшицький знехтував пропозицією примирення й поєднання з українцями на ґрунті прощення взаємних кривд. Високопреподобний домагався, щоб вибачення просили поляків лише українці і в односторонньому акті самобичування й покути засудили власні провини. Диякон Петро Сивицький з Люблина (викладач теологічних дисциплін для студентів) вважає, що українці повинні офіційно признатися до вбивств поляків на Волині і засудити цей ганебний злочин: це був би необхідний акт «морального самоочищення української нації». Не хочу тут цитувати в’їдливих антиукраїнських промов ксьондза Тадеуша Ісаковича-Залеського, якими польські мас-медіа користуються до опоганювання українського народу. Якось ніхто не відчув потреби «морального самоочищення» польського народу в контексті взаємних убивств на Волині. Польські засоби масової комунікації нав’язали суспільству власний неправдивий образ волинських конфліктів.
Роздмухана антиукраїнська істерія виникла знову з приводу 70-річчя волинських подій. Нова демократична влада частує нас (українців у Польщі) черговою дозою дискримінаційних обвинувачень. Але не самою Волинню живе публічна думка. Деякі політики й журналісти з-над Вісли охоче критикують українську партію «Свобода» і її програму, налаштовану на українізацію зросійщених структур та демократизацію суспільства. Цікаво, що їм не заважають залишки комуністичного тоталітаризму російського виховання, а дратують патріотичні устремління українських патріотів. «Доброзичливість» наших польських приятелів пішла ще далі: вони безвідплатно повчають українців, кого можна їм визнати своїм «національним героєм», а кого ні. Задля уточнення треба нагадати, що поняття «український націоналізм» тотожне з поняттям «український патріотизм». Українські націоналісти ніколи не зазіхали на етнічні землі своїх сусідів. Вони лише намагались позбутися всіх окупантів з української території. І це їхній єдиний «злочин», якого загарбницькі сусіди не можуть їм простити чи забути. Якби польські псевдопатріоти мали знання й усвідомлювали те, скільки страхітливих злочинів проти українського народу вчинили їхні предки, то замість фальшивих звинувачень самі просили б у них прощення.
Іван-Павло II казав: «Хто порушує надані Богом природні людські права, той спричинює невдоволення, бунти, а в кінцевому розрахунку – збройний протест покривдженого люду. Такий порушник несе повну відповідальність за свої вчинки». Навчімося не тільки поважати, але й слухати цього слов’янського папи, який по мамі був українцем. Його слова – це найкраща оцінка польсько-українського (не тільки волинського) конфлікту. ■

Поділитися: