Вони були готові віддати своє життя

Степан МігусРЕПОРТАЖ№10, 2015-03-08

На війні з московською навалою на сході України капітана спецназу (підрозділ спеціального призначення – ред.), 26-річного Олександра Петраківського називали «фартовим». Він воював від самого початку війни. І до 20 липня торік жоден боєць роти, якою він командував, не загинув. Траплялися, правда, поранені, але молодий командир ніколи й нікого не залишав на полі бою. Цієї липневої ночі минулого літа рота капітана О. Петраківського попала в майстерно улаштовану засідку російських аґресорів, які планували знищити понад 1000-особовий конвой українського війська. Двоє з-посеред 14-ти бійців загинули. Всі інші, включно з командиром, були поранені. За життя і здоров’я розвідника О. Петраківського, який одержав за своє геройство Золоту зірку «Герой України» і підвищення до ступеня майора, змагаються нині рідні, лікарі, медичний персонал та допомагають українці Вармінсько-Мазурського воєвідства. Від 2 лютого його лікують у Домі сеньйора «Голубиний двір» у Камені-Малому біля Ілави. Лікування потриває місяці.

Добрий розвідник і командир

Майор Олександр Петраківський з дочкою Анастасією. Фото з родинного архіву Петраківських
Майор Олександр Петраківський з дочкою Анастасією. Фото з родинного архіву Петраківських

О. Петраківський любив військову справу від дитинства. Уся родина – військові. Батько Петро і мати Тетяна – полковники, дружина Галина – курсант військової академії, сестра Світлана та її чоловік – офіцери. Рід Петраківських походить з Житомирщини, але роками служби в армії пов’язаний і з Хмельниччиною. Батьки гордяться своїми дітьми. Як Олександрові було 7 років, уже він стрибав з парашутом, сестра також. Військову справу любив з дитинства і не уявляв собі життя без армії. І мав до цього талант. Він став одним з найкращих розвідників у своїй частині у Хмельницькому. Виконував «неможливі» завдання. Батько Петро розповідає, як син урятував частину перед ліквідацією. Генерал, якого раніше не пустили на військову територію у Хмельницькому, хотів її ліквідувати – може, з помсти, може, через привабливу ділянку, яку займала в місті армія. Тоді завданням кільканадцяти розвідгруп було знайти в неосяжних болотах, лісах та хащах Житомирщини «ворожих диверсантів». Це було, як пошук голки в копиці сіна. Олександр єдиний віднайшов-таки «ворога» на поліських багнах, і генерал мусив відступити від плану ліквідації частини…
Молодий капітан попросився на фронт, як тільки розпочалася Антитерористична операція на Сході України. Потрапив на Луганщину.
– Його спецгрупа займалася розвідкою, – говорить батько, полковник Петро Петраківський. – Коли інші бійці спали, майже кожної ночі Олександрова рота йшла в розвідку якнайближче до розташування ворога. Син не один раз розповідав, як підходили до позицій ворога впритул. Чули їхні розмови, бачили й чули, як смажуть на вогні ковбасу, рахували аґресорів та їхнє озброєння. Усю інформацію передавали командирам. За дня спали, а вночі знову йшли крадькома до позицій ворога…
За всю службу на фронті капітан не утратив жодного бійця, а якщо трапилися сутички, то поранених ніколи не залишав на поталу ворога. Через це хлопці називали його фартовим. Виконував навіть найскладніші накази. Бійці хотіли йти саме з ним у розвідку, а як треба, то й у бій. Вірили в його щасливу зірку. «Його бійці були для нього всім, а це риса доброго командира», – каже з гордістю Олександрів батько .

Подвиг, вартий тисячу життів
У ніч на 20 липня рота капітана О. Петраківського повернулася з розвідки. Капітан представив своєму командирові ситуацію і збирався йти відпочивати до своїх хлопців. Але цим разом поспати не вдалося. Командир батальйону «Айдар» поінформував його, що командування хоче відправити в інше місце понад тисячоособову групу війська на 80 вантажних машинах і важку зброю. Він чомусь дуже непокоївся, хоч інформації, які надходили від розвідки, були обнадійливі. «Капітане, я прошу, перевірте територію вздовж дороги, куди буде їхати наша колона», – звернувся до командира розвідників. Капітан підняв групу і вирушив у вказані місця.
– Син і його розвідгрупа 20 липня попали в засідку ворога, хоча, з інформації, засідки не мало б бути, – розповідає полковник Петраківський те, що почув уже від пораненого сина після бою. – Командир підрозділу «Айдар», якого щось непокоїло, наказав ще раз перевірити інформацію, тому що дуже велика колона війська і його підрозділ мали їхати на аеродром, який довго утримувала українська армія. Виявляється, що у ворога була вже інформація про цю колону і напрямок, у якому вона буде рухатися. Що ж, зрадники були в нашій армії, і вони напевно ще є, хоч і як прикро це казати, але маємо, що маємо.
– Завдання командира О. Петраківського було дуже відповідальне, – каже впевнено його батько. – Враховуючи, що син служив, і дай Боже, буде служити у спецназі, йому «айдарівці» доручили це відповідальне завдання провірити терен навколо дороги, якою мала прямувати колона, – продовжує батько. – Маючи інформацію, що ніде ворога нема, група їхала навіть на відкритій машині. Вона складалася з 14 військових. Був син-капітан, прапорщик і всі інші – сержанти. Всі вони не зовсім молоді, мали й немалий досвід. Проїхали декілька кілометрів, і якесь внутрішнє відчуття неспокою почало дошкуляти командиру. Сашко почав відчувати, що щось тут не так. Вони проїхали ще певний відрізок дороги. Зупинилися. Капітан дав команду: «Сім чоловік наліво, сім зі мною. Перевірити все». Цей внутрішній голос не підвів його. Вони виявили дуже професійно замасковану засідку ворога. Засідка була дуже велика – закопані в землю гармати, ґранатомети, міномети, багато людей… Вони однозначно ждали колону. Отих 14 хлопців їх викрили. Вони зразу в них не стріляли, бо не хотіли виявити себе. Коли, однак, зорієнтувалися, що українські розвідники відкрили їхню засідку, хотіли їх усіх знищити, щоб не було свідків. Але просто так ніхто з наших розвідників їм у руки не дався. Вони прийняли на себе бій і своїми діями зірвали головне завдання ворога – знищити військову колону та озброєння. Практично весь цей шквал вогню, що був призначений для колони, звалився на них. І так Бог дав, що вони залишилися живі.
З чотирнадцяти розвідників двох вороги вбили. Всі інші – важко поранені, але залишилися живими. Міномети російських бандитів були спрямовані на конкретні ділянки. Якби тоді проїжджала колона, впевнений полковник П. Петраківський, ніхто не остався б живим. На цих квадратах, як каже, «нічого живого не мало залишитися, навіть хробаків». Розвідників досягали осколки, ранячи їх по всьому тілі, але голови захищені тривкими касками, залишалися цілі.
Major Petrakiwskyj 001_1700x2338– Син у бою віддав свою каску одному з підлеглих, – переповідає почуте від нього батько. – Коли б ця каска була в нього, то нас би не було під Ілавою і в Ізраїлі на лікуванні… Ну, була б, може, контузія, бо каска була сильна.
Свою каску командир віддав одному сержантові, у якого великий осколок, пролітаючи під підборіддям, перерізав ремінь від каски і збив її з бійцевої голови. Олександр зняв свою і наказав сержантові одягнути її, хоч той відмовлявся. Цим він урятував життя побратимові, але осколки міномета досягли його незахищеної голови.
– Для сина і його побратимів важливо було, щоб прив’язати увагу ворога до себе, – говорить батько про те, що почув від одного з розвідників. – Він повторив мені слова сина, який сказав бійцям: «Краще усі тут загинемо, ніж мали б розстріляти всю колону»…
Крім перших двох, що загинули на початку бою, всі одинадцятеро були поранені, а капітан О. Петраківський – найважче, в голову. І все ж, це він вивів, а то й виніс, із поля бою всіх одинадцятеро бійців. Колона скористалася боєм і без утрат прорвалася крізь засідку ворога. За цей подвиг президент України відзначив молодого командира Золотою зіркою «Герой України» і підвищенням до ступеня майора. Але найважчий бій для пораненого воїна і для його родини тільки починався.

Боротьба за життя
Поранений, але при свідомості, розвідник майор О. Петраківський потрапив на лікування до військової лікарні в Харкові. Після першої операції, під час якої витягли йому декілька осколків з голови, виявилося, що залишилося ще декілька. Чергова операція і, за словами батьків, хлопець утрачає свідомість, попадає в клінічну смерть. Імовірно, що причина цього в надмірній дозі наркозу. Цим батьки займуться вже після видужання сина, у що весь час вірять. Виведеного з клінічної смерті, але непритомного, підключеного до технічного медичного обладнання хлопця перевозять до військової лікарні у Львові. Звідти, після деякої стабілізації стану пацієнта, але далі з респіратором та іншим допоміжним медичним устаткуванням, він потрапляє на дальше лікування в столицю Ізраїлю – Тель-Авів. Спонсором дуже дорогого лікування виявився дядько розвідника, якому капітан Петраківський урятував життя. Однак немалі спонсорські гроші олігарха закінчилися і з тель-авівської лікарні батькам довелося хлопця забрати. Ізраїльські лікарі запевняли на прощання, що стан пацієнта більш стабілізований, однак від медичної техніки, яка рятує життя, не відключили. Хлопець теж майже зовсім не реаґував на зовнішній світ, а ще додатково мав такі відлежини, які довелося пізніше лікувати понад місяць.
Батьки Героя України при повній байдужості армії та дипломатії самі почали шукати дальшого порятунку для сина. Шанс побачили в Польщі, у маленькому селі Камені­Малому неподалік м. Ілави, де побудовано гарний Дім сеньйора «Голубиний двір», а в ньому улаштовано реабілітаційний центр, яким керує професор невролог Ян Таляр, відомий «спеціаліст від коми». Професор після обстеження пацієнта запевнив, що протягом трьох місяців поставить його на ноги. Уже три дні після привезення майора, відключив його від технічних медичних допоміжних засобів, а ще два дні пізніше… посадив пацієнта у крісло. Олександр виразно реаґує на голос, передусім батьків, які постійно разом з ним у кімнаті і 24 години на добу при ньому, рухає головою, водить очима. Починає стогнати, коли батько розповідає про війну.
Професор Я. Таляр не хоче багато розмовляти з журналістами, стверджуючи лише, що пацієнт від приїзду під Ілаву є в кращому психічному стані, бачить і чує, зажмурюванням очей відповідає на питання. Але запевняє, що хлопець вийде звідти власними силами. Для цього потрібне ще тривале лікування, повсякденна реабілітація, масажі та інші процедури. Батьки поки що платять заощадженими грошима. Доба коштує 520 злотих. Родину Петраківських усіляко підтримує українська громада Ілави, Ольштина, Ельблонґа, а навіть Канади. ■

Powiatowy Komitet Społeczny «Razem z Ukrainą»
Номер рахунку: 35 2030 0045 1110 0000 0338 2350
з допискою PETRAKIWSKI

Поділитися:

Категорії : Репортаж

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*