Біженство з Лемківщини (4)

Юрій ГаврилюкІСТОРІЯ№48, 2015-11-29

Біженство українців з південної Холмщини влітку 1914 р. мало ще обмежений місцевий характер. Набагато масштабнішим було біженство з Галичини, яку завойовувала російська армія, і воно мало, звісно, західний напрямок. Але навесні 1915 р. почалося й біженство на схід – у Російську імперію, яке захопило, передовсім, Лемківщину, куди бої перенеслися під час тривання «стаціонарної» облоги Перемиської фортеці.

Воєнний цвинтар № 7 біля церкви Святого Димитрія в Дошниці, на якому похоронені понад 70 солдатів російської, австро-угорської і німецької армій (загинули у 1914–1915 рр.). Фото Юрія Гаврилюка
Воєнний цвинтар № 7 біля церкви Святого Димитрія в Дошниці, на якому похоронені понад 70 солдатів російської, австро-угорської і німецької армій (загинули у 1914–1915 рр.). Фото Юрія Гаврилюка

Наслідки війни мешканці Лемківщини відчули вже влітку, адже зразу почалася мобілізація в армію та реквізиції. Пізніше через села на дорогах, які переходили на другий, тоді угорський, бік Бескиду, ринули колони солдатів, що марширували в Галичину. Саме таке місцеположення мали Черемха і Липівець біля Яслиськ, де парохом був о. Василь Антонич, котрий, як і більшість священиків з українськими переконаннями, залишив неспокійну територію і разом з дружиною та 4-річним сином Богданом переїхав до Відня. Самі ж парафіяни, принаймні деякі, побачили у війні навіть шанс для себе. Жителька Черемхи Анна Милян згадувала: «Моі няньо бесідували собі з моім стриком, што буде война і як Россія войну виграт, а нас забере, то нам буде лекше жити, бо в Россіі єст вельо землі… Не пам’ятам, як довго взяло часу по той іх бесіді, але якоси гнет пришло до села за молодима рочниками, котри били войскови, і пошло іх пару зо села. О пару днів пришло уж за всіма от 21 до 42 року, котри били войскови. Било то на самого Ілия (2 серпня – Ю.Г.). Вшитки одходили в неділю рано. По селі чути било плач, роздераючий душу. Но не скончилося лем на хлопах, бо скоро за пару днів пришли до села за худобом і заберали: кто мав воли, брали воли, а кто не мав волів то брали ялівки і молоди корови. А потім пришли за коньми. І так почавше од мобілізаціі все і вшитко од нас заберали, і нікто не старався, як ми будеме жити.
Але уж било чути, же земля ся трясе, дуднит, бо канони деси далеко стріляли. А тим часом войско все ішло й ішло з угорской страни, як вода, день і ніч. Люде мали іще вшитко по полю, то страшно вшитко тото войско нищило, як шаранча. Найгорше било з ленами, бо всі жени мали іще лени попристерани на росу, то переходяче війско цілком тоти лени помервило, здоптало, звлекло, што лем нам приходило граблями збирати». Жовніри, часто-густо голодні, брали з городу капусту чи просили хліба. «То ми, діти, ім давали хліба, бандурок і зме собі бесідували, же наши няньове і братя тиж дагде таки голодни».
Темою розмов були й оповідки про російських солдатів, – такого самого штибу, що й страшилки про німців, якими пізніше росіяни лякали не лише лемків, але й мешканців Холмщини та Підляшшя: «Найгірши били мадяре. Тоти страшно нам мстили. Страшили нас, же приде москаль, „муска”, і буде голови стинати, діти на багнети здівати, єдну ногу приступит ногов, а другу возме в руки і так розодре таких, як ми (дітей – Ю.Г.). Они очи виберают таким людям, што мают два очи, бо они мают лем по єдном оку, і всім тим, котри мают по два, завидуют». Виявляється, що такі «жахалочки» розповсюджувала угорська преса, зокрема на Закарпатті. Для прикладу, щоденник «Beregi Hírlap» («Берегіська газета») переконував читачів, що російські козаки насилують жінок, а потім вирізують у них груди, людей заживо спалюють або роздирають на частини за допомогою зігнутих дерев.

Війна прийшла на Лемківщину
Бої у східних Карпатах почалися вже наприкінці вересня 1914 р., та галицька Лемківщина деякий час залишалася запіллям, адже російська армія, захопивши Надсяння, спрямувала свій основний удар на захід (намагалася прорватись у центральну частину Австро-Угорщини т.зв. Краківським коридором, тобто в обхід Карпат). Війна в Бескиді почалася щойно в другій половині листопада 1914 р., як російські війська були вже справді під Краковом. Зоною бойових дій стала тоді практично вся Лемківщина, адже на початку грудня відділ російської кінноти з’явився навіть у Криниці. Однак він там провів лише тиждень, бо після битви під Лимановою фронт відкотився на схід, на територію Горлицького повіту. У квітні 1915 р. Горлиці були в російських руках, а в Бескиді лінія розмежування проходила орієнтовно по сьогоднішній воєвідській дорозі № 977 з Горлиць до Конечної (і далі до словацького Бардієва). Поміж Конечною та Лупківським перевалом російським військам удалося перейти на південну сторону Бескиду, от і саме гірські бої пізно восени й узимку з 1914 на 1915 р. завдали найбільшу шкоду лемківським селам. Знищення часто були наслідком не боїв, а своє- рідної «піроманії» австро-угорських частин, що відступали, при чому нібито найбільш безцеремонно, якщо не поварварськи, поводилися з населенням мадяри, яким «руське» асоціювалося з «російським» (ненависть до Росії була, в певному сенсі, оправданою, адже саме російська інтервенція мала вирішальну роль у придушенні угорського повстання 1849 р.).

Лихо не обминуло й липівецької парафії. «В часі всесвітной війни, – читаємо у „Шематизмі” за 1936 р., – пересувалися шляхом через Липівець численні австро-угорскі і російскі армії, які зимою 1914–1915 pp. звели в тутешних горах з собою завзяті перестрільні і рукопашні бої. Третя часть Липівця зістала тогди спалена мадярами». Згоріло й приходство, а з ним родинні документи кількох поколінь священицького роду Волошиновичів, з яких останній був дідом Богдана Ігоря Антонича. У Черемсі, половина якої згоріла, хати підпалювали навіть без попередження їхніх мешканців: «А ту лем раз вояк кричит на окно, што нам хижа горит. Летиме до сін, а ту повни сіни поломеня і дима. Повилітувализме на двір з голима душами… Підпалило нас австрийске війско, на приказ команди, і то ани нам не сказали, што подпалят село, лем найперше підпалили, а потім кричали, же горит».

Горіли лемківські села
Під час Горлицького прориву, який почався 2 травня 1915 р., бойові дії були короткими й відбувалися перш за все на підгір’ї, тому Лемківщину мало зачепили, однак стали тут причиною хвилі біженства, інколи досить масового, адже з деяких сіл на схід утекло навіть по сто-двісті осіб. «Взагалі сторона наша робить пригнобляюче вражінє, – писав у вересні 1915 р. о. Михайло Жук, адміністратор у Святковій-Великій до Дмитра Капітули, народженого в цьому селі еміграційного діяча, голови Українського народного союзу. – Одні села спалені цілком, другі по части. Зі сусідних сіл спалені зовсім: Незнаєва, Розстайне, Жидівське і Тиханя, Крампна, Котань, Граб, Радоцина і Святківка (СвятковаМала – Ю.Г.) спалені по части. Святкова спалена по школу виключно. Народу незвичайно мало. З кождої майже хати мужчина при війську або на форшпані (великий довгий віз – ред.). Багато народа зі сусідних сіл пійшло з російськими військами. Зі самої Святкової пійшло около 200 людий. Отся еміграція відбулася не з причини симпатії до москалів, але з причини страху, який нагнали безсовісні російські війська, що нібито надходячі війська (мадярські і німецькі) мають допускатися на населеню злочиів. В дійсности єднак мадярів не було, а полки німецькі і слав’янські незвичайно людяно з населенням тут обійшлися».
Подібно про причину своєї втечі писала мешканка Святкової, яка у червні 1915 р. була вже під Києвом: «Всі пішли до Росії, бо там німець робить велику біду: обрізує вуха, носи, руки, а потім пускає вільно. … тікали ми всі і тільки оглядалися, щоб нас німець не зловив». До речі, страх, навіюваний пропаґандою, урожайним ґрунтом для якої були спогади про недавню поведінку солдатів цісарського війська і воєнна нужда, висів над лемками й раніше. «Зараз знов прийшли росіяни і є у нас, але не відомо чи виграють, – читаємо в листі з Перегримки до родичів в Америці. – Як росіяни програють, то ми погинемо з голоду, або нас всіх повішають». Подібне було й у листі з Фолюша: «Не знаю, як то буде далі, бо коли б Росія відступала, то й ми всі мусимо з ними йти, бо коли б німець повернув, то всіх чоловіків забрали б у армію, а всіх жінок і дітей би повісили». Були й такі, що не чекали на можливу зміну лінії фронту, адже деякі родини зі спаленого Розстайного та з Мацини-Великої виїхали в Росію ще взимку.
Звісно, не лише мешканці Лемківщини вирішили тікати разом з російським військом. Кількість біженців, які 1915 р. потрапили з Галичини в межі Російської імперії, обраховують на сто, а навіть і більше тисяч. Лемків серед них мусило бути щонайменше кілька, може навіть кільканадцять тисяч. Бо хоч досі нема жодного монографічного дослідження цієї проблеми, то з листів, спогадів та описів окремих місцевостей видно, що більші чи менші групи втікачів вирушили практично з кожного села, яке у квітні 1915 р. лежало на схід від лінії фронту. Не з усіх «бігли» цілими родинами; часто були це молоді чоловіки, які боялися призову до австрійської армії, або з неї дезертирували і повернулися в рідні села.

Дорога додому
Ці, для кого втеча закінчилася успіхом і вони опинилися за новою лінією фронту, яка сформувалася після завершення восени 1915 р. т.зв. Великого відступу російської армії, частково змогли повернутися ще до розвалу Австро-Угорщини. В лютому–березні 1918 р. підписано мирні договори з Україною і більшовицькою Росією, які відкрили дорогу додому для багатомільйонної юрми біженців, серед них і лемків. Укладач згаданого вище «Шематизму», о. Стефан Ядловський, згадав і про липівчан, яких «утікло богато з уступаючими російськими війсками зі страху перед мадярами до Росії. Відтак по пересуненю воєнного фронту на схід та по закінченю війни повернули біженці до своїх домів взглядно згарищ, та ще при помочи австрійских властей перевели частичну господарсько-мешканеву відбудову села».
Урядова допомога знищеним селам торкалася, звісно, не лише Липівця (до речі, імператор Франц-Йосиф обіцяв її спеціальним документом ще 1914 р.). Отже воєнна історія Лемківщини закінчилася хоч трохи оптимістично. На жаль, не для всіх було суджене повернутися на рідні місця, подібно як і описаним раніше «внутрішнім австрійським» утікачам і переселенцям. Хвороби в дорозі, а потім загальне погіршення життєвих умов унаслідок затяжної війни і більшовицького перевороту, не минали й біженців на схід. Отже, пам’яткою лихоліття стали не лише воєнні цвинтарі в бескидських селах, але й могили їхніх мешканців у місцях, до яких війна нібито й не докотилася. ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*