Борець, патріот, благодійник

Олександр ПанченкоІСТОРІЯ■ №5, 2014-02-02

До 100-річчя Омеляна Антоновича

Фото з Долинського краєзнавчого музею  «Бойківщина» Тетяни та Омеляна Антоновичів
Фото з Долинського краєзнавчого музею «Бойківщина» Тетяни та Омеляна Антоновичів

Омелян Антонович народився 6 лютого 1914 р. в місті Долині на Прикарпатті в Галичині. Прийшов на світ у сім’ї Миколи Антоновича (нар. 1880 р.) та Єлисавети з дому Бернґардт (нар. 1889 р.). Початкову народну школу Українського педагогічного товариства закінчив 1924 р. Навчався разом з майбутнім кардиналом і главою УГКЦ Мирославом-Іваном Любачівським. Потім юнак вчився в українській державній академічній гімназії у Львові, там став членом 51-го куреня «Пласту», згодом перевівся до гімназії в Перемишлі (Перемиського інституту), який закінчив 1932 р., а у жовтні цього ж року записався на студії права приватного католицького університету в Люблині. О. Антонович з молодих років був членом ОУН, входив до складу «Молодої громади», очолював провід ОУН Перемиського повіту, брав участь у вишколі в таборі ОУН на горі Маківці 1933 р. Його 24 жовтня 1933 р. арештувала польська поліція. Був засуджений 15 травня 1934 р. разом з двома майбутніми діячами УГВР Мирославом Прокопом та Євгеном Гарабачем у Перемишлі за приналежність до ОУН (стаття 97, параґраф 1 Карного кодексу Польщі) до 6 років в’язниці та позбавлення громадянських прав на 10 років. Захисником Антоновича виступав адвокат Степан Навроцький.
О. Антонович відбув 2 роки і 8 місяців у в’язницях Перемишля й Тарнова, а після звільнення з арешту вступив до однорічного закладу вищого типу Торговельної школи у Львові, який закінчив у червні 1937 р., пізніше студіював у навчальних закладах Познані та Берліна. Був учасником вишколу на таборі ОУН коло села Кімполунга в Південній Буковині, з початком німецько-совєтської війни його перекинули до підпільної праці у Львові. За дорученням провідника ОУН(б) Миколи Лебедя мав зустрітися зі Степаном Бандерою, який перебував під арештом у Берліні, але 14 вересня 1941 р. Антоновича заарештували німці, сидів у поліційній тюрмі на Александерплац, а також у концтаборі Саксенгаузен (табірний номер 41068). Після звільнення з табору поновив вивчення права в Українському вільному університеті (УВУ) у Празі, щотижнево зголошуючись до відділу ґестапо. Закінчив навчання в УВУ 5 березня 1943 р. Однак незабаром німці вдруге арештували його у Празі. Він перебував у празькій тюрмі на Панкраці, потім знову на Александерплац у Берліні, а відтак у концтаборі Саксенгаузен (табірний номер 72266). Його звільнили з табору лише 20 жовтня 1944 р.
У повоєнному Кракові О. Антонович працював у закордонній місії Української головної визвольної ради (УГВР), згодом у Загребі – в апараті генсекретаря зовнішніх справ (ЗС) УГВР Миколи Лебедя. Після від’їзду М. Лебедя до Італії 3 липня 1945 р. О. Антонович прибув до Мюнхена, де активно включився в діяльність органів закордонних частин (ЗЧ) ОУН та закордонного представництва (ЗП) УГВР (керівник – о. д-р Іван Гриньох). Установив і підтримував зв’язки від низових клітин до найвищих ешелонів організаційної ієрархії, зокрема на доручення С. Бандери організував референтуру зв’язків з краєм, мав виключний зв’язок з ним як головою Проводу ЗЧ ОУН і був йому підзвітним, брав участь у підготовці Альпійської конференції ЗЧ ОУН (1947). Він 1 січня 1948 р. повідомив С. Бандеру про свій відхід від роботи в ЗЧ ОУН, а 4 січня Бандера своїм підписом та коротким підтвердженням засвідчив, що О. Антонович вів і завершив усі справи без порушень. О. Антонович 28 жовтня 1947 р. отримав доручення від ЗП УГВР щодо опіки над бійцями УПА, які прибули на територію західних окупаційних зон Німеччини та Австрії, а також уповноваження від командира УПА «Громенка» захищати справи інтернованих вояків УПА в Деґендорфі. Цей відділ УПА 1947 р. відвідав разом з моїм земляком, уродженцем села Безсали на Полтавщині, лікарем проф. Борисом Андрієвським, мґр. Дарією Ребет, Іваном Бутковським та Іриною Савицькою (Козак).
О. Антонович одружився з Тетяною з дому Терлецьких, родичкою іншого видатного діяча ОУН, УПА та УГВР підполковника УПА Юрія Лопатинського-«Калини», яка на еміґрації у США вела лікарську практику й була відома своїми дослідженнями в галузі нефрології. Від 22 грудня 1949 р. О. Антонович перебував на еміґрації у США. Він у 1951–1960 роках працював у закордонному представництві УГВР у Вашинґтоні, водночас шість років був головою Об’єднання українців Вашинґтона, а від 1960 р. займався фермерством. Став пізніше відомим меценатом та фундатором поважної Премії і Фонду Тетяни та Омеляна Антоновичів, від 1980 р. ця премія присуджується за літературні твори й дослідження в галузі україністики. Її лауреатами стали Михайлина Коцюбинська, В’ячеслав Брюховецький, Микола Рябчук, Збіґнев Бжезинський, Емма Андієвська та інші. Меценат О. Антонович разом з дружиною і родиною вклали близько 3 млн. дол. у реконструкцію нового корпусу Бакалаврської бібліотеки Києво­Могилянської академії, реставрацію будівель бібліотеки імені Василя Стефаника, побудову музею «Бойківщина» в місті Долині, жертвували власні кошти для інших нагальних потреб української справи. О. Антонович став першим переможцем Національного конкурсу «Благодійник року» (2007) у номінації «Приватна особа». На лютий цього року припадає сумна дата – пан Омелян відійшов у вічність 28 лютого 2008 р. на 9–му році життя.

У своїх «Спогадах» (Київ–Вашинґтон, 1999) відомий український громадський діяч і меценат Омелян Антонович, один з чолових діячів українського національно-визвольного руху під еґідою ОУН, УПА й УГВР писав, що напередодні німецько-совєтської війни «…кілька разів відвідував Краків та заходив на вулицю Зелену, де можна було зустріти Ярослава Старуха, Василя Кука та інших колишніх політв’язнів. Дуже активним у той час був М. Лебедь, а С. Бандеру для безпеки влаштували у Варшаві, де було легше законспіруватись. У Кракові кілька разів зустрічав Романа Шухевича… Було друга половина зими 1941 року, політична ситуація впливала дуже неґативно на мій духовний спокій… Мені здавалося, що треба активно включитись у крайовий опір… Я задумав іти в підпілля в Україну… В ОУН складали списки так званих похідних груп членів ОУН для переходу в Україну перед або під час початку війни, які мали бути призначені для роботи на місцях у воєнний час. Призначалися по областях. Усім хотілося в Київ. Мене призначили в Запоріжжя разом із Зенком Матлою та іншими…. У Берліні мене покликав на довшу розмову тепер уже полковник Ярий і повідомив, що треба зайнятися підготуванням ґрунту для військового навчання, а всі інші справи належить відкласти. Я їздив двічі до Румунії, і, зрештою, визначили місце, де вишкіл мав відбутися. Це було в Південній Буковині, на околиці Радівці-Боторшани, селі Кімполунґ… Ця військова одиниця була організована під назвою „Дружини українських націоналістів” (ДУН), були навіть приготовлені відзнаки з тим написом. Коли я був в околицях вишкільного табору, розпочалася німецько-совєтська війна, там навіть приходили деякі сформовані з націоналістів похідні групи, а між ними мені знайомий Дмитро Мирон, який прямував на Київ. Прибули до табору перші транспорти добровольців, і було їх коло п’ятдесяти чоловік, майже всі студенти, а з ними також колишні політв’язні. Між ними були Мірко Прокоп, Любомир Ортинський, Гриць Барабаш, Володимир Брик, Роман Цурковський, Боднар, Крисько і багато інших…». З цього дуже короткого фраґменту споминів Омеляна Антоновича ми дізнаємося, що він був причетним до розбудови всіх українських визвольних формацій напередодні війни, мав безпосередні контакти з більшістю видатних діячів нашого визвольного руху, виявив себе активним учасником визначних подій і процесів славної боротьби за волю України.
Мені надзвичайно пощастило, бо я мав нагоду зустрітися з автором цих спогадів О. Антоновичем, якому б на початку лютого 2014 р. виповнилося 100 років. Це було наприкінці 2000 р., коли він подарував мені книгу своїх знаменитих «Спогадів» про своє бурхливе життя і свій поважний внесок у нашу визвольну справу на батьківщині та на чужині… Я дуже добре пам’ятаю цю зустріч і тривалу розмову з цією справді видатною людиною, яку сьогодні я б назвав знаковою особистістю нашої доби. ■

Олександр Панченко, доктор права Українського вільного університету, адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*