Петро Скрійка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №14, 2013-04-07
Ким був Амброз Ковач? Був славним мандрівником, жебраком, але не тільки… Його всі на Лемківщині колись знали, залишився він і в пам’яті теперішніх лемків.
Пише про нього у своїх спогадах Теофіль Курилло, автор 14-сторінкового унікального машинопису з 20-х літ ХХ ст., написаних ориґінальною тодішньою лемківською говіркою, під заголовком «Амброз Ковач», який залишився у доньки автора Лідії Курилло.
Автор спогаду Теофіль Курилло (1891-1945), був сином греко-католицкого пароха Фльоринки о. Василя, випускником Вищої торговельної школи у Відні та Яґеллонського (тоді Йосифинського) університету у Кракові, де отримав звання доктора юридичних наук. Працював суддею, адвокатом. Був суспільним лемківським діячем і видатним інтелектуалістом, письменником, публіцистом і автором численних записків та спогадів (писав лемківською говіркою та українською літературною мовою). Особливе значення має (частково публікований) його щоденник з Таллергофа, де був в’язнем три роки. 1945 року (разом з іншими українцями) арештований через НКВС у Кракові і жорстоко тортурований у совєтських катівнях у Кракові (Ринок, 25) і Битомі. Потім ув’язнений у таборі НКВС у Тошку біля Ґливиць, де помер і там похоронений у збірній могилі.
Спогади публікуємо за згодою Лідії Курилло. Для більшої прозорості подаємо тільки найбільш суттєві виїмки з тих спогадів (у лапках).
«Амброз – то людина о нещоденнiй натурi». «Той ходак, пiшеход, скиталец, дзяд, бил знаний всюда перед i за Бескидом в кiнци 19 i в началi 20 вiкiв». «Вiн скитался по Лемкiвщинi, яко дивак i мудрець». «Амброза, можна би пiд некотрим взглядом порiвняти зi старогрецьким Сократом, та з Григором Савичом Сковородом». Можна би ще додати, що нагадував також Дон Кіхота.
Був ще одною з гір в лемківському краєвиді, але не був звичайною горою, тільки зачарованою, мандрівною, горою, яка за справою дивних сил невпинно пересувалася стежками по обох сторонах хребта Бескида, щоб бути всюди і тим чином Амброз Ковач, як ця мандрівна гора, належав до кожного лемківського села. Коли його не стало, ніби забракло тої найбільше знаної всім гори на Лемківщині, гори цікавої, гарної, таємничої і барвистої за своїм виглядом і характером. Літом цілої у квітучим зіллю поміж зеленими травами, одягненої в букову чугу, коли пасла очима вівці і худобу, а взимку в білому кожусі з кудлатих смерекових баранів, яка сходила щоранку з горизонту з сонцем на каркошах, щоб принести трохи тепла лемківським хижам, скуленим від зимна у глибокому снігу.
А тепер щороку, у кінці березня на всіх смереках на Лемківщині, появляються довгі ледові борульки, нагадуючі свічки на різдвяних ялинках, але це не борульки снігового леду – це замерзлі сльози Амброза Ковача, якими плаче за Лемківщиною.
Як згадує у своїх спогадах Теофіль Курилло, «Амброз Ковач помер дня 27 марта 1924 р. в часi страшногоморозу. Його за-мерзнeного знайдено в лiсi меже селом Криве а Воловець, Горлицького повiта. Бiля нього лежала на снiгу „тека з печатками” i палиця „похвалений”. Скулений, а напiлнагий, опертий о дерево, стоял вiн з напiл отвертими очима, а на його лицу проявляло ся щось в родi усмiшки. Здавало ся, що вiн дальше дивиться i прощаєть ся зi своiми верхами, горами, лiсами, селами свойой любой Лемкiвщини. Його тiло похоронено в Волiвци, пов. Горлицi».
«По смерти оточено постать Амброза авреолей легенди, а його приклоникiв названо „Ковачоамброзiйцями”. Як ся давало чути перед 1939 р. вони наміряли поставити хотя скромний памятник на мiсци, на котрiм люта студiнь забрала його. По „хижах” на Лемкiвщинi, по обох хребтах Карпат стари баби з припецкiв i в часi вечорниць, оповiдають молодi, що до цього часу, о пiлночи, можна видiти по наших парiях, вертепах, лiсах i бiля сел самiтну, таємну постать скитаючу ся, а дуже подiбну до Амброза. Видно, що дух його, навет по смерти, безпрестанно вандруєть дальше по Лемкiвщинi, яко дух парiй, вертепiв, лiсiв i сел лемкiвських».
Але читаймо далі деякі фраґменти спогадів Т. Курилла: «Кто з нас, з Лемковщини, не чув о нем. Кто зо старших людей його не знал. Куда i коли вiн не вандрувал. Не било вертепа, париi, вершка, гори, рiки, потока, лiса i мiсцевости на Лемковщинi, по обох хребтах зеленого Бескида, котри вiн би не знал, i своiми стопами не перейшол». «Знали його молоди i стари, бiдни i богачи, єгомосцi, вiйти, учителi, солтиси».
«Дотеп, юмор, бистроумьє Амброза iзображено з поезiї, прозi, i не тiльки в виданнях краєвих, але також заграничних (американських)».
«Не зберал вiн майна, не привязувал до нього великой ваги, не узнавал над собою власти матери, не брал на себе обовязкiв газди, але цiнил тiльки свою свободу. Свої вертепи гiрськи, париі, рiки, потоки, лiси, верхи, гори та села, любил вiн понад все i мусiл ся меже ними обертати».
«Амброз, як менi оповiдал, – згадує далі Т. Курилло, – по двох роках гiмназiюм, учащал до учительского семинара, где добре учил ся. Як захорувал, зробил ся йому на головi гуз. Лiкар зоперувал його вправдi, но так неудачно, що Амброзови „впало штосик на мозок”».
«Водки i табаку, в родi папiросiв або файки, вiн нiколи не уживал, говорячи што „того чловекови не цiлком потрiбно до житя”. Яко не укiнчений семiнариста учительский, бил людиной гладкой i знал ся „знайти в товариствi”».
«Часто носил вiн старий мундур егзекутора, возьного, вояка, або iншого урядовця – котрi то мундури жиди в Горлицях, Санчу, Грибовi i других мiсточках спродавали на тандетi. На головi носил Амброз чапку, або кашкет вояка, егзекутора або фiнанца (урядовця скарбового)». «Амброз радо носил на своiх грудях н.пр. бляху з австрiйським двоглавим орлом, а по лiвой сторонi грудей рiжнi, старi медали i бляшки. Колись бачил я його в панцирi iз бляхи вiд селедцiв i сардинок. Так украшений i блестячий в лучах сонця, робил такi велике вражiння на циганах i сельської молодежи (Чи не нагадує цим Дон Кіхота? – П. С.). „Часто носил вiн на голови вiйськову шапку, подаровану йому через урльопника, або вiд австрiйського егзекутора, або також вiд жандарма чако (військове шкіряне накриття голови – ред.) без орла”. „Лемки часто видiли Амброза носячого деревяний „гвер” i шаблю, або „завоiну”. Була то суката палиця, перед котрой мали респект всi батяри, жиди i пси. Жидiв називал вiн „нехрещеними” або „некрестами” i не любил iх, уважаючи iх за лихварiв i паскудiв».
«В правой руцi тримал вiн „похвальоного” то є: славну палицю зi суками, котрой бояли ся пси i „нечестиви хлопчиска – батяре”. Плаща Амброз не носил, понеже в походi заваджал йому i обмежувал свободу рухiв. Яко Лемко-скиталец, вiн передпочитал куцу одiж».
«В лiвой руцi, пiд пахою, носил вiн „теку” з грубого паперу, в котрiй знаходили ся „акта”. Пiд „актами” розумiл вiн аркуши паперу з вибитими вiдтисками печаток урядiв: парохіяльних, громадских, почтових i iнших, дальше печаток шкiльних i других. В тецi мал свої портрети i письма до доручення i т. д».
«В тецi свойой мал Амброз також образки, т. є фотографiи i портрети, здiлани нашими бурсаками i семiнаристами. Зазначаємо, що Амброз радо давал ся портретувати або малювати на паперi. Во Флоринцi в 1911 р. З.К. студ.[ент] Унiв.[ерситету] у Гращу (мабудь у Грацу), вирисовал його на „папендеклю” (на твердiм паперi), Амброз рисунок похвалил i охотно спрятал до теки. По дорозi показовал вiн рисунок Лемком не без гордости. Один гимназялист, однако, не вирисувал його докладно i точно. Амброз негайно звернул йому портрет, говорячи: „паничу, поправте образ, бо сте злi мою особу вирисували”. Вiн не уступил ся скорше, доки бурсак не поправил йому портрета, як тiльки знал, i як тiльки бул в станi. Амброз також охотно давался фотографувати аматорам-фотографам. З кiнцем 19 i початком 20 ст. на Лемкiвщинi число навет таких аматорiв було мале. Фотографовано ся втоди рiдко, частiйше, єсли висилало ся свiтлину кревним до Америки. Ставати перед апарат снимковий, було одним iз бiльших собитiй для Лемка або Лемкинi. Амброз привик вже до нього». ■
